Божественне зцілення через медичне лікування

8 вересня 2020 року я, будучи тоді лікарем-інтерном, прийняла найскладніше рішення у своєму житті.

У лікарській практиці, особливо в інтенсивній терапії, прийняття важливих рішень — звичний процес. Від них залежать життя чи його якість/кількість у пацієнта. Та все ж таки, озвучуючи негативний прогноз, ми часто додаємо: «Не все залежить від мене. Може, це вже вирішили в Небесній канцелярії…» Із часом прийняття важливих рішень стає звичкою, а після добрих чи поганих виходів пацієнта з ситуації я нагадую собі: «Це вже вирішили, я була лише інструментом». Проте постійне вдосконалення лікаря — запорука якісного медичного лікування. Не варто змінювати плани Неба своїми неправильними діями.

Ми з чоловіком були в батьків під час короткої відпустки, і йому раптом стало зле. Через кілька днів, 1 вересня, його госпіталізували. Ще три дні, враховуючи ніяк не пов’язані й дещо незрозумілі симптоми, лікарі активно проводили обстеження та встановили один із діагнозів, причина якого залишалася невідомою. Лікування було неефективним, стан щоденно погіршувався. Я дистанційно просила допомоги в колег і колег їхніх колег, які розводили руками та пропонували варіанти пошуків чи лікування. Встановлений діагноз означав загрозу для життя, якщо не лікувати, але й лікування було неефективним.

Через тиждень колеги з реанімації, де я працювала, погодилися на транспортування чоловіка з Рівного до Києва.

Встановлений діагноз мав дуже чітке й зрозуміле для мене, лікаря, правило: відстань 300 км дорівнює ускладненню, якого всі ми так боїмося, бо воно рівне смерті. Або ж: залишити все, як є, дорівнює ускладненню, якого всі ми так боїмось, бо воно рівне смерті.

Між «залишитися» і «поїхати» ми обрали «поїхати». Організували найкращий реанімобіль, найкращу анестезіологічну бригаду, погодили найважливіші обстеження в Києві. Це були найжахливіші 10 годин мого життя. Мені було 23. І я, як лікар, чітко усвідомлювала: ця дорога зробить мене вдовою. Я стану вдовою у 23 роки. Або трапиться чудо.

Того дня обличчя моїх колег, які допомагали з перевезенням, були німі та сірі. Усі мовчали: це був ризик ціною в життя.

Транспортування пройшло добре. Одразу ж провели важливі обстеження, і від їхнього результату притихли всі. Лікар-рентгенолог, який бачив багато подібних випадків, але не такий. Анестезіологічна бригада, що 10 годин думала про «той самий момент, який не матиме ніякого шансу». Бригада реаніматологів, що чекала тут. Тишу порушив завідувач реанімації: «Христинко, раз на десять тисяч випадків буває чудо — і це воно».

Ситуація не мала ніякого медичного пояснення. Між життям та смертю були секунди. І вони продовжувалися, продовжувалися, продовжувалися.

Далі місяць лікування в реанімації. Консиліуми провідних хірургів, онкологів, гематологів, інфекціоністів та кардіологів Києва. Знайдена причина (ускладнення безсимптомно перенесеної коронавірусної інфекції). Височезні ризики та нерозгадані наслідки — протоколів лікування не було. Безсонні виплакані ночі в молитвах та консультації з колегами всіх профілів.

Тоді, у перші дні вересня, наші найпрекрасніші лікарі запропонували варіант лікування, яке з перших днів виявилося ефективним. І тільки 20 вересня в Європі з’явилася перша інформація про такі ускладнення та їхнє лікування.

Сьогодні мій чоловік продовжує свою роботу: рятує життя інших, надаючи екстрену медичну допомогу.

Клінічна ситуація й досі має тільки одне пояснення: Божественне зцілення через медичне лікування. Або ж просто — чудо!

Христина ЯРМОЛІНА

Благовісник, 1,2023